Liora Moonveil, When Silence Heals — Ліора Мунвейл, коли тиша лікує

Liora Moonveil, When Silence Heals.

When Liora felt sad or overwhelmed, she would seek solitude far from the noise and bustle of the city. Even the chill of autumn days never stopped her. Lightly dressed for walking, carrying a warm blanket and a thermos of hot herbal infusion, she made her way to the abandoned quarry.

Touching the ancient layers of stone, Liora drifted in thought to primordial times. A faint shiver ran beneath her skin: once, long ago, vibrant underwater life had flourished here. The fossilized patterns and tiny shells embedded in the rock whispered of an ocean that no longer existed. Massive boulders, covered in soft moss, reminded her of the vastness of the world and the fragility of human life.

Sitting down and wrapping herself tightly in the blanket, Liora closed her eyes, letting the sounds of nature flow into her, breathing in the scents of plants, soil, and cool autumn air. When she managed to quiet every earthly thought, a portal to Willowchantia opened.

Willowchantia gave Liora peace — only there did she feel completely safe and in harmony with herself. Yet her travels were limited: Liora Moonveil could reach the island only through space-time corridors from Earth, and leaving it to explore Sailaronia was impossible. Her earthly connection was so strong that sometimes, without warning, it pulled her back home.

Weary of earthly life, Liora understood that the time had not yet come. Perhaps someday Willowchantia would become her true home, and her soul would roam freely across the planet. But for now, destiny kept her where she was born. Hard times brought sorrowful thoughts, disappointment, and doubts about the future. Death all around tore through her dreams and visions, making each day heavier than the last.

That was why Willowchantia became her refuge — a gentle stream that washed the pain from her tired soul. A world where light had almost conquered darkness, a world that felt so close and yet unreachable. All she needed was a quiet place among stones and moss — and the portal opened once more.

Ліора Мунвейл, коли тиша лікує.

Коли Ліорі було сумно або важко, вона любила усамітнитися десь подалі від шуму та гаму міста. Навіть прохолодні осінні дні її не зупиняли. Одягнувшись легко для ходи та взявши з собою теплий плед і термос із гарячим трав’яним настоєм, вона йшла до закинутого кар’єру каменоломні.

Торкаючись зрізів древньої породи, Ліора думками пливла у прадавні часи. Під шкірою пробігав холодок: колись тут вирувало підводне морське життя — про це свідчили відбитки та залишки черепашок у камені. Величезні валуни, укриті мохом, нагадували про велич світу й тендітність людського життя.

Присівши й закутавшись тепліше, Ліора заплющувала очі, впускаючи в себе звуки природи, насичуючись ароматом рослин, землі та легкого осіннього повітря. Коли їй вдавалося зупинити всі земні думки, відкривався портал у Вілловчантію.

Вілловчантія дарувала Ліорі спокій — тільки тут вона почувалась у повній безпеці та гармонії з собою. Але її пересування було обмеженим: Ліора Мунвейл потрапляла на острів лише крізь просторово-часові тунелі, і залишити його, щоб подорожувати Сейларонією, вона не могла. Земний зв’язок був настільки сильним, що інколи без жодного попередження перекидав її назад додому.

Втомлена земним життям, Ліора розуміла: час ще не прийшов. Можливо, одного дня Вілловчантія стане її домом назавжди, і душа зможе вільно мандрувати просторами планети. Але поки доля тримала її там, де вона народилась. Важкі часи породжували сумні думки, розчарування й сумніви у майбутньому. Смерті навколо розривали її сни та видіння, і кожен новий день давався все важче.

Саме тому Вілловчантія була для неї віддушиною — тихим струмочком, що змивав біль і заспокоював знеможену душу. Світ, де добро майже здолало темряву, здавався одночасно близьким і недосяжним. Але достатньо було знайти тихе місце серед каменів і моху — й портал знову відкривався