Історія Вайелі Мішель Сальвії Батісти (separate post in English)

 ПЕРСОНАЖ

Вайелі Мішель Сальвія Батіста (Vayeli Michelle Salvia Batista)

ЧАСТИНА 1.

Приготуйтеся до історії про чарівну дівчину Сяо Чен, також відому як Вайелі!
Хто найкраще розуміється в питаннях вічної молодості, так це Вайелі. Й не дивно, адже вона вампір. Насправді вона має доволі довге ім'я - Вайелі Мішель Сальвія Батіста.
Народилась Вайелі так давно, що вам це може здаватись неймовірним. Це романтична й доволі сумна історія, як то часто буває в коханні. Імператор Ґуан У закохався в Мін Ює, доньку власника майстерень з виготовлення шовку. Одного разу Мін Ює замість батька супроводжувала чергову постачу шовку до двору імператора. Коли Ґуан У побачив дівчину, то його серце неначе вразило блискавкою. Вони покохали одне одного.
Мін Ює народила надзвичайно гарну дівчинку - Сяо Чен, що означало "ранній ранок". Імператор тримав у таємниці ці стосунки, як потім виявилось недарма.

Сяо Чен, так в дитинстві звали Вайелі, була дуже розумна й талановита. Вона відрізнялась від ровесників надзвичайними здібностями. Й хоча батька вона бачила нечасто, але кожен його візит був наповнений батьківською турботою та ласкою.
Та сталась біда. Через реформи Ґуан У мав багато недругів. Вони дізнались про доньку та підкупили одну зі служниць Мін Ює, щоб та підсипала отруту. Кохана імператора померла за декілька днів, а донька почала хворіти. Дівчинці було 10 років, молодий організм намагався боротись, але все ж вона чахла як квіточка в пустелі. Імператор призвав кращих лікарів та цілителів, але нічого не допомагало. Життя доньки згасало на очах....

ЧАСТИНА 2.

В тих краях якраз перебував цілитель Стефан Йорге з Трансільванії. Він подорожував по світу в пошуках рідкісних лікарських рослин. Стефан дізнався про біду імператора та запропонував допомогу.

Після огляду Вайелі цілитель довго сидів в роздумах біля вікна, здавалось, що він знає що це, але не наважується сказати Ґуан У. Імператор був дуже розумною людиною, тому коли зайшов в кімнату, відразу це помітив. Батько сказав, що готовий почути будь - яку відповідь.

- Добре - сказав Стефан. - Я можу вилікувати вашу доньку, вона буде жити. Але не гарантую що її організм не зміниться. Ліки, які поставлять на ноги, дуже небезпечні в іншому плані, вони...

- А вона точно буде жити? - перебив його імператор.

- Гарантовано.

- Тоді я даю згоду.

- Але ще є одна умова. - прикривши очі сказав цілитель. - Точніше це не моя умова, а умова того що мутація буде триматись під контролем. Це проста й не проста умова одночасно.

- Я готовий заплатити будь - яку суму! - різко зробивши крок вперед, сказав Ґуан У.

Серце імператора почало калатати, в голові лунало що донька буде жити. Стефан Йорге зрозумів що чоловік настільки схвильований, що не може слухати та сприймати всю інформацію повністю. Тому просто продовжив.

- Хм, - махнув головою Стефан Йорге. - Ви мене не так зрозуміли. Річ не в грошах. Мені потрібен ще цілитель, щоб посвятити його в таємницю ліків. Вайелі має вживати ці ліки кожного дня. Особливо в підлітковому віці, важливо пити їх навіть в одну й ту саму годину щоденно. Коли їй виповниться 18 років, цілитель передасть їй посвяту. Після цього вже сама Сяо Чен зможе готувати ліки.

По обличчю імператора промайнула посмішка, хіба він міг подумати що все так просто.

- Й це все, це єдина умова. О, та це ж простіше простого.

Річ в тім що в дитинстві в імператора була няня, але вона була не проста жінка, а цілителька. Він їй довіряв як рідній матері. Вона давно вже відійшла від справ, жила віддалено від людей. Це був ідеальний варіант, він би заховав доньку, а також вона жила б разом з цілителькою, дорогою та відданою йому людиною.

"Я згоден! - сказав Ґуан У. - Лікуйте".

ЧАСТИНА 3.

Стефан Йорге сказав що на лікування потрібно не менше тижня, тому часу достатньо для того, щоб посвятити цілительку.

Лікування почалось. Тим часом імператор, переодягнувшись в охоронця, поскакав на найшвидшому коні до своєї няні Лі Цзин. Візит мав відбутись під покровом ночі, щоб зберегти таємницю.

Цілителька відчувала що він приїде, тому приготувала цзяоцзи. Ґуан У з порогу почув улюблений аромат, посмішка майнула його вустами, брови втратили похмуру зведеність, очі засяяли. Він поринув у дитячі спогади, голова запаморочилась й тіло заточилось додолу.

- Ти як завжди дуже напружений, мій маленький хлопчик. - щебетала Лі Цзин, прикладаючи свою маленьку долоню до його чола. - Зараз тобі стане краще.

Вона натисла на скроні, провела пальцями по голові, промасувала шию, потерла вуха. А потім калапуцьнула імператора по кінчику носа. Звісно калапуцька була вже не частиною лікування, а простим жартом, який дозволявся тільки цій милій жіночці.

- Кажи що сталось, хоча навіть до мене дійшли чутки, що твоя донька хвора. Вибач, я не знала як тому зарадити, тому не приїздила. Кажуть що вона доживає останні дні. Мені так жаль, мій любий Ґуанчику.

Враз всі дитячі спогади відхлинули, як морська хвиля. Імператор заговорив швидко, його слова благали, на очах були сльози, губи тремтіли. Таким справжнім та уразливим він міг бути тільки біля Лі Цзи.

- Моя дорога няню, я втратив кохану Мін Ює. Тому Сяо Чен це все що залишилось від нашого кохання. Я не можу втратити її. Прошу стати посвяченою в лікування моєї доньки та прийняти її у себе дома. Ти моя остання надія.

- Мій маленький Ґуан. Я готова, знала що ти приїдеш. Нещодавно бачила віщий сон, тому чекала візиту. Але спочатку поїж цзяоцзи та відпочинь годинку. У нас ще багато часу до світанку.

ЧАСТИНА 4.

Не буду розповідати як відбувалось лікування Вайелі, бо це процес секретний, він тільки для посвячених цілителів. Скажу одне - донька імператора видужала й таємно, була перевезена в будинок няні Лі Цзин. А щоб її ніхто не шукав, зробили дуже просто. Довірений імператора викупив тіло померлої від віспи дівчинки. Це тіло й поховали, адже обличчя було настільки спотворене, що ніхто не міг зрозуміти що то підміна. Імператорові навіть не потрібно було удавати що сумує. Ґуан У часто ставав біля вікна та дивився в далечінь зі сльозами на очах. Але насправді це були сльози радості, а не горя. Адже десь там, далеко, зараз жила його донька й вона була ціла та неушкоджена.

Як й було велено цілителем Стефаном Йорге, няня готувала для дівчинки спеціальні ліки. Кожного дня зранку Вайелі випивала цілющі краплі, а потім бігла навчатись. Лі Цзин передавала їй всі свої знання, вчила вирощувати та збирати рослини, розповідала як їх можна змішувати, зберігати. Вони вивчали мінерали, різну воду, вітер, опади, рух небесних світил. Ця поважна пані володіла древніми знаннями, тому що походила зі старовинного роду чаклунів. На жаль доля не дала їй нащадка, тому з такою радістю навчала дівчинку.
Ім'я Сяо Чен було забуте, тепер її називали Вайелі. Всі спогади дівчинки були стерті за допомогою Зошита Забуття, тому вона вважала няню своєю бабусею.

А що ж з імператором? Між нянею та Ґуан У була домовленість. Один раз на місяць Лі Цзин разом з дівчиною приїздила на центральну торгову площу міста. Вони привозили та здавали в медичну лавку трави, зілля. Завжди купували щось смачненьке та опівдні сідали під високим деревом біля дороги підкріпитись. А імператор проїздив на повозці в тому місці саме в цей час. Так він міг бачити доньку.

Дні летіли один за одним. Час добігав до 18-ти річчя Вайелі. Скоро мала відбутись посвята в рецепт приготування ліків для підтримки життя та запобігання мутації. Лі Цзин її готувала поступово, розповідаючи якісь деталі. Дівчина чекала цього моменту, наполегливо працювала, віддавала весь час навчанню цілительства.

ЧАСТИНА 5.

За декілька днів до дня народження, Вайелі дуже захотілось поїхати в місто. Лі Цзин ця ідея чомусь не сподобалась, взагалі останні дні на душі її лежало погане передчуття. Але погода стояла пречудова, також потрібно було поповнити декотрі запаси речовин для магії. А ще наближався день посвяти, а після нього певний час вони б не мали можливості кудись їздити. Тому, як то часто буває, необхідність та логіка затьмарили інтуїцію й відчуття чого недоброго.

Коли вони вибрались до міста, стояв гарний сонячний день. Вайелі перетворилась з маленької пустунки в струнку красуню. Дівчина вбралась в улюблену сукню, вклала волосся в пучок, а одне пасмо спустила таким чином, що воно спадало до плеча. Повз такої гарнюні неможливо було пройти не помітивши її грацію. На базарі молоді хлопці обертались та витріщали очі. Від цього їй було смішно, тому очима пускала бісики, трохи забавляючись відчуттям своєї вроди.

Няня Лі Цзин тільки похитувала головою, удаючи що сердиться. Але їй самій було від того смішно. Клопоти з покупками, навколишній гам повністю розвіяв якісь передчуття. Вони віддались потоку людей, гомону, розглядали товари в магічних та лікарських лавках, спілкувались, перешіптувались, відпочивали. За справами не помітили як пройшов день, й тільки коли почали наближатись сутінки, зрозуміли що занадто забарились. Щоб потрапити додому, їм довелось висуватись з міста в останньому обозі торговців.

Повозки поскрипували, підстрибуючи на каміннях, уколисуючи людей. Раптово знявся невеликий вітер, нагнав хмари. Здавалось що ось - ось зірветься дощ. Стало дуже темно, хоча сонце ще не сіло за горизонт. Управитель обозу запропонував зупинитись до сходу сонця, бо дорогу було геть погано видно. Крім того, погода була доволі тепла, тому можна було відпочити від гомону міста на природі. Адже торговці переїздили зі своїм крамом від міста до міста, а їхати до наступної зупинки було не так далеко. На тому й порішили, зробили зупинку.

Поки вони їхали, Вайелі дрімала, тому зараз була бадьора. Як швидко стемніло, так швидко й стало світло. Вітерцем розігнало хмари й визирнув повний місяць. У дівчини виникло якесь дивне почуття всередині, вона відчувала себе такою бадьорою, як ніколи. Серце калатало, хотілося співати, танцювати. А ще чомусь дуже захотілося їсти. Аж у животі забурчало.

Коли Вайелі поділилася цими змінами настрою з нянею, та трохи насторожилась. Знову вона згадала свої передчуття. Але сказала: "Все добре, вранці ми будемо дома, це просто так діє густий ліс, місяць, ніч. Адже ти ніколи не була вночі в дрімучому лісі".

І дійсно, дівчина лише зараз зрозуміла, що не дивлячись на те що вони жили біля лісу, вона ніколи не ходила туди вночі. Завжди перед тим як темніло Лі Цзин гукала її додому та замикала двері на замок. Вона хотіла зразу про це запитати, але няня вже сопіла.

Насправді жінка прикинулась сплячою, тому що не готова була зараз піднімати цю тему. Поступово вона й справді заснула.

І Вайелі, почувши її помірне дихання, вирішила ослухатись та піти в гущавину дерев. Адже це цікавило її більше, ніж лякало.

ЧАСТИНА 6.

Вайелі зайшла так далеко в ліс, що вже не бачила відблисків полум'я стоянки торговців. Вона не помітила, що свічка в ліхтарі згасла. Очі не просто відрізняли обриси навколишніх предметів, на додаток, вона бачила кольори. Що взагалі дивно для ночі, коли все навколо стає сірим та невиразним. Вона бачила найдрібніші деталі, відтінки кольорів, навіть тріщини кори дерев та невеличкі квіточки під ногами, все це стало чітким та виразним. Як довго вона блукала, невідомо, так само як не зрозуміло взагалі чому вона змогла знайти дорогу назад в лісі де була вперше. Але після прогулянки дівчина впевнено йшла назад, ні на крапельку не хвилюючись. Здавалось, вона відчувала кожне місце де ступала її нога, чи то вело якесь інше почуття. Це дивувало Вайелі й захоплювало одночасно. Й ось до дороги з табором залишилось всього декілька кроків.

- Але чому так тихо, - подумала дівчина.

Несподівано голова запаморочилась. На декілька секунд страх паралізував тіло, ноги стали ватяними, дихання перехопило, серце стислось в грудочку. Але все це враз відхлинуло, коли до неї долетів солонкувато - солодкий запах. Всередині щось перевернулось, вдарило під дих, а потім здалось що зараз підніметься та вивернеться назовні. Й тільки коли нудота попустила, Вайелі зрозуміла що вона не чує шуму копит коней. Того перестуку, коли вони на стоянці перебирають ногами. Крім легкого нічного шуму лісу та биття свого серця вона нічого не чула. Параліч відступив, ноги самі кинулись до дороги. Швидким рухом рук вона розвела гілки останніх дерев, що закривали огляд. Ще пару кроків й ноги підкосились. Попереду її чекала страшна картина.

Коней не було, палатки були розкурочені, повозки перевернуті, полум'я костра згасло. Навколо лежали вбиті люди. Багато, багато вбитих людей.

- Так от що це був за запах, це був запах крові, - промайнуло в голові.

Вайелі кинулась туди де залишила няню. Жінка була ще жива, трималась з останніх сил, губи щось шепотіли.

- Повернися додому і прочитай «Зникаючі хроніки». Ти знайдеш цей зошит на моєму столі. Він не пустий, він зачарований. Запам'ятай... Прочитай... Ти все зрозумієш. Як жаль, мені так жаль, але ми не встигли. Не встигли ...

Очі няні Лі Цзін заплющилися назавжди. Душа покинула тіло. Вайелі сиділа й дивилась порожніми очима, ще не до кінця розуміючи все, що сталося. Вона була настільки вражена, що не почула кроків позаду. Щось важке та холодне опустилось їй на голову. Удар був не дуже сильний, але вона втратила свідомість. Темрява поглинула дівчину. Залишилась тиша непритомності.

ЧАСТИНА 7.

Вайелі прийшла до тями та озирнулась навкруги. Вона знаходилась в доволі глибокій ямі, накритій зверху ґратами. Оскільки ще в лісі вона зрозуміла що добре бачить в темряві, то її вже це не дивувало. Голова трохи паморочилась, нудило, але це не завадило їй встати та почати вивчати місце знаходження.

Яма була доволі просторою, на стінах ближче до долу, щоб не помітили, були вишкрябані різні імена. Зрозуміло що вона тут не перша людина. Зверху почулись кроки, що наближались, тому Вайелі швиденько сіла та удала що ще досі непритомна.

Вона добре чула та навіть відрізняла запахи. Це було двоє чоловіків, вони говорили неспішно та голосно, не знаючи що їх підслуховують. Від одного йшов аромат дорогих парфумів, другий смердів не дуже чистим одягом та приготованою на відкритому вогні їжею.

По розмові Вайелі зрозуміла, що на торговий обоз напали розбійники. Але це була не просто випадковість, заможний чоловік приплачував розбійникам, наймав їх для цього, щоб серед населення росла недовіра до імператора Ґуан У.

- У нас сьогодні гарний улов, - сказав розбійник. - Трапилась молода та гарна дівчина, за неї можна буде виторгувати хороші гроші. Ви нам допоможете з цим, знайдете гарного покупця.

- О, звісно, я вже маю декілька замовлень на гарних дівчат. Подивимось хто більше запропонує. Завтра я пришлю тобі відповідь, чекай.

Незавидна доля злякала Вайелі. Краплі поті скотились з лоба. Їй стало лоскотно, тому довелось протерти їх рукою. На губах вона відчула якийсь солонкуватий присмак, пригледілась до рук. Виявилось що вони заплямовані кров'ю. Скоріш за все, втрачаючи свідомість, впала в калюжу крові. А коли протирала спітніле обличчя, то кров на руках розмокла та потрапила на губи.

Несподівано дівчина відчула прилив сил. Хоча судячи з усього вже давно минув час, коли треба було прийняти повсякденні ліки. Що ж відбувалося, про яку таємницю вона повинна прочитати, що мала на увазі перед смертю Лі Джин. Вайелі задумалась й не помітила, як почала злизувати кров з пальців. Всередині щось неначе розквітало, її зовсім не нудило від цього смаку. У вухах стояв дзвін, голова трошки паморочилася та здавалось, що за спиною виростають крила, а ноги відриваються від землі.

- Ой, що зі мною коїться, — вигукнула Вайелі від несподіванки, відмахнувши руки від рота. - Що я роблю, що відбувається.

Її крик почув хтось зверху, кроки почали наближуватись. Прикидатись сплячою було пізно, бо на дно ями вже впала тінь голови.

— Що, прокинулась, — сказав чоловік. - Ну от й добре, зараз дам тобі попоїсти. Бо завтра приїде покупець, треба щоб ти не схудла. Але спочатку попий та вмийся.

Додолу спустилось відро з теплою водою. Але пити Вайелі зовсім не хотілося. Вона обмила залишок крові з рук та обличчя. Ось ця кривава вода її й зацікавила. Слина почала заповнювати рот, живіт урчав. Дівчина дивилася на воду як на свою улюблену страву. Від цього її охопив жах.

ЧАСТИНА 8.

Вайелі намагалась втриматись від того, щоб випити ту закривавлену воду. Напруження геть втомило й вона знесилена заснула. Свідомість провалилась в темряву забуття.

Сяйво повного місяця вдарило прямо в обличчя. Очі дівчини відкрились, зіниці були розширені настільки, що райдужка виглядала чорною. Здавалось що тілом керує якась сила. Вона встала, рухи та кроки були невпевнені, неначе ві сні. Підійшла до відра, черпнула рукою воду та жадібно випила. По тілу розповзався вогонь, сила наповнювала кожну клітиночку. Раптом руки вхопили відро та піднесли до рота так легко, неначе воно не було наполовину повне, а порожнє. Жадібними ковтками осушила його до дна та віджбурнула до стіни.

Тіло Вайелі почало труситись, м'язи набрякли, очі засяяли надприроднім блиском, нігті видовжились у звірячі пазурі. Нелюдський крик вирвався з грудей. Картину перевтілення довершували невеликі вампірячі ікла.

Одним стрибком та ударом руками вона вибила над ямою грати та опинилась зовні. Очі бачили чітко, як вдень. Від її крику прокинулись розбійники. Їх було небагато, десь з десяток. Що коїлось далі немає сенсу описувати, але все закінчилось так швидко, як й почалось. Наситившись теплою свіжою кров'ю, Вайелі заспокоїлась. Поступово її серце перестало калатати, а метаморфози тіла зникли. Тільки плями крові на руках та біля губ нагадували про те що сталось.

Дурман спав з свідомості, вона побачила все що накоїла. Навколо валялись розірвані тіла, це все зробила вона, тендітна дівчина. Але в її душі не було ні краплі жалості до цих істот, адже вони вбивали людей. Хоча можливо взагалі вона вже втратила жалість. У Вайелі було занадто багато питань, тому хотілось скоріш потрапити додому щоб отримати відповіді.

Няня навчила її закляттю пошуку дороги, зараз воно як раз стало в нагоді.

- Вітер веди, місяць світи, сердце додому дорогу знайди.

Впевненим кроком вона пішла в темряву лісу. Довго не довелось блукати, виявилось що табір був всього в декількох годинах ходу. Ще до світанку дівчина була вдома.

Трохи прибравшись, вирішила почати шукати відповіді в зошиті який сказала прочитати Лі Цзин. Вона взяла його й підійшла до вікна, щоб читати під світанковим сонцем. Але перші промінці боляче вдарили в очі, шкіра обличчя запекла, як опалена кропом.

- Ой, прикривши долонями обличчя викрикнула Вайелі.

Скоріше, прикривши сонячне світло, вона кинулася до Зошиту Забуття. Що трапилося, було для неї головним питанням.

ЧАСТИНА 9.

Нарешті Вайелі всілась та відкрила Зошит Забуття. На чистих сторінках одна за одною з'являлись літери, вимальовувались візерунки слів, що сплітались в речення. Там було про все, про батька та матір, про їх палке кохання, про хворобу та няню. А головне відкривалась таємниця ліків що поставили її на ноги в дитинстві. Виявляється одною зі складових частин цілющих крапель була кров вампіра. Та саме головне - без посвячення неможливо приготувати ліки, які будуть стримувати перетворення в вампіра. На жаль разом з нянею можливість зробити ліки тепер втрачена.

Від розуміння що тепер вона вампір назавжди, сльози розпачу ринули з очей. Тепер вона не просто безсмертна. Своє існування має підтримувати питтям людської крові. Вайелі не хотіла ставити вбивцею. Можливо перетворення ще не повністю було завершене, чи то ще з якої причини, але часточка її душі ще була наповнена добрими думками.

Спочатку вона вирішила вбити себе сонцем. Але це не вдалось. Так, її шкіра неначе була опалена кропивою, вона втрачала свідомість, але не більше. Все ж вона була ще декілька днів потому людиною.

Що ж робити? Вайелі вже бачила на що здатна її сила, тому розуміла що не тільки двері, а навіть стіни будинку навряд чи зможуть її втримати від вбивства людей. Тому вона зібралась, вийшла, наклала на будинок закляття невидимості та почимчикувала в гущу лісу. Дівчина збилась з рахунку часу, день та ніч переплутались. Періодично вона падала, втрачаючи силу, потім вставала та йшла далі. Інколи їй було настільки погано, голодно, що хотілось вкусити себе.

В якийсь момент свідомість покинула її. Вона провалилась в глибоке забуття.

...

Потроху сили повертались. Але що це? Вайелі не відчувала під спиною твердої землі, голова лежала на м'якій подушці, тіло вкривала шовковиста ковдра. Вона почувала себе доволі добре. А головне шлунок більше не вурчав, бо був ситий.

Коли відкрила очі, то побачила що знаходиться в кімнаті з невеличким вікном. Надворі темніло. Біля дверей стояла жінка, вона посміхалась.

- Вітаю тебе в клані Вампірів Прибиральників.

ЧАСТИНА 10.

І так, Вайелі опинилась в клані Вампірів Прибиральників. Як її знайшли? Між вампірами існує тісний зв'язок. Коли вона пішла в ліс, то думала що йде якомога далі від усіх на смерть. Але не знала, що йде за покликом в бік масового проживання вампірів. Й чим більше там їх проживає, тим більш відчутним буде поклик. З іншого боку, досвідчені вампіри стали відчувати її наближення. Чим більше часу ти вампір, тим краще відчуваєш інших вампірів. Звісно назустріч були відправлені вампіри шукачі, які й побачили її непритомною. Старійшина Айзеліт відразу зрозуміла, що дівчина нещодавно обернулась на вампіра. В зошиті "Зникаючих Хронік" старійшина нічого не могла прочитати, бо він зачаклований, але по тім словам що промовляла дівчина під час марення, дещо стало зрозуміло, а саме що та не хоче бути вампіром.

Хворіли Батіста близько тижня, але свіжа кров сприяла швидкому одужанню.

Вона одужала, але нічого не пам'ятала. Річ в тім, що на річному засіданні кланів завжди має той більше голосів, у кого більше вампірів у підпорядкуванні. Тому керівництво використовує різні хитрощі. Наприклад, оскільки по маренню було зрозуміло що дівчина не хоче бути вампіркою та вбивати, то Айзеліт застосувала до неї Зілля Омани. Вайелі забула все що сталось й відчувала себе справжнім вампіром.

Клан Вампірів Прибиральників був доволі хитрий. Вони не йшли проти людської влади, намагались залишатись в тіні. А харчувались в першу чергу під покровом війни. Не тільки забирали кров у вбитих, а й добивали поранених. Також у клану була домовленість з розбійниками, владою різних країн, з військовими та навіть піратами. Прибиральники були заможним кланом, тому що часто слугували найманцями або виконували особливі доручення. Адже вампіри мають нелюдську силу та здібності. А як ви знаєте, людство завжди воює, завжди десь йде війна. Тому нестачі крові вони не мали.

ЧАСТИНА 11.

Йшли роки, Вайелі не старіла, жила звичайним вампірячим життям. Оскільки дівчина була народжена людьми, то серед вампірів відчувала себе одинокою не дивлячись на вплив Зілля Омани.

Йшли століття. Клан Вампірів Прибиральників часто змінював місце проживання, щоб не викликати підозру своєю не змінною зовнішністю. В 1808 році вони активно співпрацювали з відомою піраткою Чжен Ші. Саме тоді Вайелі познайомилась з молодим піратом й в них зав'язався роман. Так, вампіри теж можуть закохатись, тим паче в ній билось людське серце. В 1810 році Чжен Ші погодилась на перемовини з імператором. Кожному пірату, що вирішив покинути розбійне ремесло, давали грошей для початку нового життя. Піратське угрупування розпалось, а клан вампірів переїхав подалі в Європу. А оскільки коханий Вайелі тепер мав деякі статки, то він теж поїхав в ті краї та поселився неподалік, придбавши невеличкий затишний будиночок.

Чи тому що життя стало більш спокійним, чи прийшов вже час, але Вайелі завагітніла та народила доньку. Дівчинка була звичайною людиною, їй не передалась трансформація матері. Але Сальвія Батіста дуже хвилювалась за життя доньки, тому коли малій виповнився рік, попрохала коханого поїхати як можна найдалі та створити нову родину. Як її серце не розривалось від цього, але життя доні було важливіше. З минулого Вайелі мала тільки Зошит Забуття. На жаль, її пам'ять так й не видала досі закляття для прочитання захованих нотаток. Тому на чистих листах вона робила записи на пам'ять для доньки. Вона хотіла, щоб коли дівчина підросте, тато дав їй прочитати той зошит.

На тому й порішили. Як раз формувався корабель до Америки, туди вони й вирішили переїхати. А Вайелі залишилась з кланом. Щастя було недовгим, але стало промінчиком в століттях її життя.

ЧАСТИНА 12.

Оповідь про Вайелі добігає до кінця. Тому розкажу чим вона займалась довгі роки свого вампірського життя.

Як було сказано на початку, няня передавала їй знання цілителя. Й хоча старійшина клану вампірів наклала на неї закляття омани, але все одно основні навички, знання при цьому не втрачаються. Те що робиться майже автоматично, записано десь на підкірці мозку, те використовується й далі в житті. Тому Вайелі всі роки займалась вивченням цілительства, алхімії, різними науками. Вона проживала століттями, тому мала багато часу для здобуття знань. Бувала в різних країнах, опанувала багато мов, мала доступ до відомих бібліотек.

Але вона не тільки навчалась, вона досліджувала й винайшла багато цікавих розчинів для цілительства. Також у своїх пошуках дівчина наблизилась до винаходу розчину, який міг би замінити в харчуванні вампірам кров та не впливав би на якість їх життя.

Вона майже весь час була зосереджена на навчанні, та серце щемило й відчувалось, що має щось згадати. Її тягнуло до людей, не дивлячись на довге життя, серед вампірів вона все одно почувала себе чужою. Весь стиль їх життя, все було для неї не рідним. Тільки навчання та дослідження допомагали заглушити сумні думки.

ЧАСТИНА 13 (заключна)

Йшли роки. Вайелі не здавалась, вона була близька до відкриття еліксиру що допоможе вампірам не залежати від людської крові. Ця ідея могла не сподобатись вампірам старообрядникам. Тому свої пошуки дівчина тримала в таємниці.
Оскільки людство було в стані Другої Світової Війни, вампіри прибиральники тримались близько до бойових дій в Європі. Наближався травень 1945 року. Вайелі вийшла поновити запаси крові та знайти дещо для своїх дослідів. В задумі брела вулицями. Бої вже відсунулись трохи далі, тому повсюди снували різні люди, які щось прибирали, розтягали завали, десь готували їжу, хтось просто бродив безцільно.
День був похмурий, крім того, вже вечоріло, тому Вайелі навіть не прикривалась, сонце вже не могло зашкодити. Чомусь якась дивна сила не давала їй повернутись додому, щось відбувалось, вона завертала весь час на одне й те саме місце.
- Що це може бути, подумала Вайелі.
Зазвичай так притягує вампірів один до одного. Та вона не відчувала поруч вампіра, хоча щось манило до цього місця як магнітом. Дівчина прийняла рішення роздивитись краще, відчути сильніше. Вона закрила очі й присіла. Поступово звуки навколо згасли, повітря неначе зупинилось, почуття загострились. Вона відчула поклик крові. Так, саме крові, людської, такої рідної.
Вайелі встала, злегка відкрила очі, щоб бачити куди ступає, але трохи відмежуватись від навколишнього. Всього декілька кроків й перед нею в напівсутінках вималювалось тіло молодого чоловіка. Це був солдат американської армії. Тіло було свіже, здавалось що він просто спить. Й тільки кривава пляма на грудях казала що він не міг вижити.
Вайелі простягнула вперед руку й відсахнулась. Її неначе обпекло. "Невже на хлопці є срібло", - промайнуло в голові. Ні, це було щось інше, це було не почуття небезпеки. Що це за почуття.
Сальвія Батіста озирнулась. Поруч нікого немає, тому стала копирсатись в його кишенях. Та вони були пусті. Й тут дівчина помітила що біля тіла лежить ранець, по вигляду військовий. Мабуть, там є підказка. Різким рухом відкрила його й запустила всередину руку.

...

Перстень, який вона ніколи не знімала з пальця, вдарився об щось металеве. Це були дві печатки на книжці. Обкладинка була дуже знайомою, аромат сторінок, формат, все неначе з минулого.
- Що це, чому ця книга мені така знайома.
Тремтячими руками Вайелі розгорнула сторінки. Печатки та перстень засяяли. Вона вдивлялась в незнайомі літери, намагались прочитати написи на сторінках. Голова гуділа, напруження виросло так сильно, що з носа прямо на сторінки впало декілька крапель крові. Сталось диво. Літери закружляли в дикому танку, переплітаючись в нові слова. З кожною літерою, кожним словом, вампірка розуміла, що вона знає що буде написано далі. Очі бігали по рядках, омана, що була накладена старійшиною вампірів Айзеліт танула з кожним словом.
Вайелі згадала все що було з нею до того як потрапила до клану вампірів. Вона згадала все що намагалась забути заради їх безпеки, тобто коханого, доньку, згадала що саме вона запечатала свої спогади про любов до цього зошита.
Так, це був її Зошит Забуття, її Зникаючі Хроніки. А перед нею лежало тіло її нащадка. Тому вона відчувала поклик крові.
Крик розпачу й несамовитого болю вирвався з її серця. Не в силі більше терпіти всі нещастя, вона встала й рішучим кроком пішла до будівлі де ще жевріло полум'я. Вона не хотіла цього вічного життя зітканого з болю та втрат, вона хотіла бути знищена вогнем.
Й коли залишався всього крок, нізвідки виник чоловік. Він обійняв її та сказав: "Вайелі, зупинись. Твоє життя дуже важливе".
Це був Артур, мандрівник у часі та просторі.
- Краще поки закрий очі та тримайся поруч мене. Зараз перенесення закінчиться, - сказав хлопець.
Навколо все закрутилось, поплило. У дівчини заклало вуха. Від несподіванки вона навіть не пручалась, а піддалась його міцним обіймам...
- Все, можеш відкрити очі, ми у Вампширі.

Читай про Вампшир