Throne of the Sage of Justice. Part I — The Meeting at Ravenguard / Трон Мудреця Справедливості. Частина І — Зустріч у Ревенґарді

Throne of the Sage of Justice. Part I —  
Трон Мудреця Справедливості. Частина І 

The Meeting at Ravenguard.

Long ago, before the Four Crystals of Balance were shattered on Earth, the raven was regarded as a symbol of wisdom and discernment. Its image appears in both earthly artifacts and those of Seylaronia alike.

One storm-lashed night, an exhausted traveler knocked upon the gates of Ravenguard Castle. He was a young man with a wind-worn face, his skin dry and weathered. His heavy, roughened palms, darkened by labor, revealed a life spent working the land. Yet despite the weariness evident in his stride, his eyes shone with kindness, and there was an unmistakable lightness and sincerity in his gaze.

Guests rarely visited the mage Arcadius Ravenwing, 

and all his kin lived across another continent. The unexpected visit unsettled him slightly, yet curiosity prevailed. After all, he never believed that anything truly happened by chance.

“Greetings. My name is Veritas Morven,” the traveler said with a slight bow.

“Forgive the late hour. The storm cost me my bearings, and I fear I have wandered off course. I am bound for Taros. I intend to enroll for study.”

Arcadius slowly surveyed the young man from head to toe, taking in his sturdy build. He gave a faint, skeptical hum.

“And what do you wish to study, young man… blacksmithing? In that case, you are headed for the wrong city. The finest smiths teach their craft in Singing Whirlwind. At the very least, you would do better at the Bronze Coast. Taros is… something else.”

“Ahem…” Veritas cleared his throat into his fist, hiding a smile. It was not the first time his strong frame had misled others.

Veritas Morven had indeed labored physically — but to gain the finest education and to pay for instruction under the best teachers. Once, his family had suffered grave injustice: a judge had delivered an unfair verdict. Even as a child, Morven resolved to devote himself to becoming a judge. Not for power. Not for prestige. But so that no one would ever again stand defenseless before another’s prejudice.

“You see, I have long dreamed of becoming—” the young man began, but the mage halted him with a gentle motion of his hand.

There was neither pleading nor arrogance in Morven’s voice. Only the quiet certainty of one who knows his path. It was that restrained dignity that made Arcadius look beyond the words — and into the intent behind them.

Ravenwing required no explanation. The thoughts that flickered through the young man’s mind were read as easily as turning pages. Like slides unfolding before him, he saw not only the past — his mastery allowed him glimpses of the future as well. And the future revealed that this man would carry out great deeds and hold significance for many.

“Come inside,” the sorcerer said, his tone softer now. “Tomorrow will bring fair weather. Your journey can wait.”

They spoke almost until dawn beside the fireplace, their conversation slow and unhurried beneath the crackle and flare of flames. Within Arcadius stirred forgotten paternal warmth and a long-dormant mentor’s longing.

When their talk ended and Veritas retired to rest, the mage approached the mirror upon the wall. Closing his eyes, he pressed both palms against the cold glass and stood motionless for a long while, his head inclining ever so slightly at times.

Suddenly he strode to a chest of drawers in the corner, opened the upper drawer, and began searching within. His long fingers brushed over a small heap of stones. His eyes were clouded, his breath nearly imperceptible. He seemed to be searching by touch alone.

With a swift motion, he seized a small stone, lifted it to his ear as if listening, then held it upon his palm before him, staring as though attempting to pierce the very essence of the mineral.

“Yes. This is the one. It will make a fine gift,” Arcadius murmured, placing it into a linen pouch marked with a strange sigil.

The mage knew that Veritas possessed a rare gift — the ability to sense truth, even when falsehood appeared flawless. Yet anyone who hears truth too often risks burning from within. Others’ sorrow. Others’ injustice. Others’ betrayals. They accumulate. Even the strongest heart may grow weary.

That was why the stone was meant to become part of the throne. Not an ornament. Not a source of power. But a ward against emotional exhaustion. When Veritas rendered judgment, the stone set within the Throne of the Sage of Justice would absorb the excess of emotion, returning the judge to clarity and balance.

Afterward, Ravenwing sat down to calculate the design. Every line, every proportion carried meaning. In meticulous detail, he described precisely how the protective stone must be embedded.

Once the drawings were complete, Arcadius sealed them in an envelope and pressed his magical seal upon it. The arrangement was such that it would open only for Veritas — and only when the proper time had come.

Dawn approached quietly. After so many years of solitude, even a small adventure and an unexpected visitor had wholly captured Ravenwing’s attention.

“Well then, there is no point in sleep now,” Arcadius said softly. “I shall conjure breakfast. It has been long since I have dined in company.”

A faint smile touched his lips as he strode toward the dining hall.

After resting, the young man appeared even more resolute and eager to continue his journey. To prevent any obstacles to his admission, Arcadius wrote a letter of recommendation and directed him to an old acquaintance responsible for evaluating applicants to the higher academies.

The sorcerer gave precise instructions concerning the pouch and the sealed envelope. Only he knew the trials and achievements that awaited the young man.

For the story of Veritas Morven — who would one day be known simply as Veritas Impartial — was only just beginning.

Трон Мудреця Справедливості. 

Частина І — Зустріч у Ревенґарді

З давніх-давен, коли ще на Землі не були зруйновані чотири Кристали Рівноваги, птах ворон вважався символом мудрості та розсудливості. Його зображення ми часто зустрічаємо як у земних артефактах, так і в сейларонських.

Одного разу в замок Ревенґард, серед нічної бурі, постукав стомлений мандрівник. Це був молодий чоловік із сухим та обвітреним обличчям. Важкі долоні, шорсткі й почорнілі, видавали, що ця людина багато працювала на землі. Але, попри втому, яка відчувалась у ході, його очі сяяли добром, а в погляді читалися легкість і щирість.

До мага Аркадіуса Воронокрила нечасто навідувались гості, а всі родичі жили на іншому континенті. Тому цей візит трохи його бентежив, але цікавість брала гору. Адже все випадкове він не вважав випадковим.

— Вітаю, мене звуть Верітас Морвен, — подорожній злегка вклонився.

— Вибачте за пізній візит, але через бурю я втратив орієнтир і, здається, трохи заблукав. Прямую до Таросу, маю намір вступити на навчання.

Аркадіус оцінююче повів поглядом зверху вниз, окинув кремезну статуру хлопця, трохи скривився й хмикнув.

— На кого ж, юначе, ви хочете вчитися… на коваля? Тоді вам потрібно в інше місто. Найкращі ковалі викладають своє мистецтво у Співаючому Вихорі. Ну, в крайньому разі, вам потрібно до Бронзового Берега. Але Тарос — це про інше.

— Кхе, кхе… — ніяковіло прокашлявся в стиснутий кулак Верітас, ховаючи за цим рухом посмішку. Вже не вперше його кремезна статура вводила людей в оману.

Верітас Морвен дійсно багато фізично працював — але для того, щоб здобути найкращу освіту й оплатити навчання у кращих вчителів. Колись із його родиною повелися несправедливо: суддя виніс нечесне рішення. І ще будучи дитиною, Морвен вирішив докласти всіх зусиль, щоб стати суддею. Не для влади. Не для поваги. А щоб ніхто більше не стояв перед чужою упередженістю беззахисним.

— Розумієте, я давно мрію стати… — не встиг договорити юнак, як маг зупинив його легким рухом руки.

У голосі Морвена не було ані прохання, ані зухвалості. Лише спокійна впевненість людини, яка знає, куди йде. Саме ця стримана гідність змусила Аркадіуса придивитися уважніше — не до слів, а до наміру, що стояв за ними.

Воронокрилу не потрібні були пояснення. Думки, що промайнули в голові юнака, одразу були зчитані. Наче слайди, перед ним пронеслося не лише минуле — майстерність мага дозволяла бачити й майбутнє. А воно показувало: ця людина вершитиме великі справи й матиме особливе значення для суспільства.

— Проходь, — уже добрішим тоном промовив чаклун. — Завтра буде гарна погода, тож подорож краще трохи відкласти.

Майже до ранку вони проговорили, сидячи біля каміну. Під тріскотіння та спалахи вогню точилася неспішна бесіда. В Аркадіуса пробудилися батьківські почуття та наставницька нереалізованість.

Коли розмова завершилась і Верітас вирушив відпочити, маг підійшов до дзеркала на стіні. Заплющивши очі, він торкнувся обома долонями холодного скла. Довго стояв нерухомо, лише інколи ледь помітно схиляючи голову.

Раптом швидкими кроками підійшов до комода в кутку, відкрив верхню шухляду й почав нишпорити всередині. Довгі пальці торкалися каменів, що лежали невеликою купкою. Очі були затуманені, дихання майже нечутне. Здавалося, він шукає щось лише на дотик.

Різким рухом він вихопив невеликий камінець, підніс до вуха, ніби прислухаючись, а потім витягнув на долоні перед собою й втупився поглядом, ніби намагався проникнути в саму сутність мінералу.

— Так, це саме те, що потрібно. Буде гарний подарунок, — сказав Аркадіус та поклав знахідку в полотняний мішечок із дивним знаком.

Маг знав: Верітас має рідкісний дар — відчувати правду. Навіть тоді, коли обман однієї зі сторін виглядатиме бездоганно правдиво. Але кожен, хто чує правду надто часто, ризикує згоріти зсередини. Чужий біль, чужа несправедливість, чужі зради накопичуються. Навіть найміцніше серце може втомитися.

Саме тому камінь мав стати частиною трону. Не прикрасою, не джерелом сили, а оберегом від емоційного вигорання. Коли Верітас вершитиме справедливий суд, камінь, вмурований у Трон Мудреця Справедливості, прийматиме на себе надлишок емоцій. Він повертатиме суддю до ясності й рівноваги.

Після цього Воронокрил сів за розрахунки, щоб окреслити, яким має бути Трон Мудреця Справедливості. Кожна лінія та розташування елементів мали значення. У всіх подробицях він описав, як саме має бути вмонтований камінь-оберіг.

Завершивши креслення, Аркадіус склав їх у конверт і поставив свою магічну печатку. Усе було влаштовано так, що відкритися він мав лише Верітасу — тоді, коли настане час.

Світало. Ранок підкрався непомітно, адже після довгих років усамітнення навіть невеличка пригода й несподіваний візит цілком поглинули його увагу.

— Ну що ж, спати вже немає сенсу, — тихо мовив Аркадіус. — Піду начаклую сніданок. Давно не їв у компанії.

Маг ледь усміхнувся й бадьорим кроком рушив до їдальні.

Після відпочинку юнак виглядав ще більш рішучим і поспішав у дорогу. Щоб уникнути можливих перешкод під час вступу, Аркадіус написав окремого листа з рекомендацією та вказівкою, до кого саме слід звернутися. Це був його давній знайомий, який проводив тестування для вступу в профільні навчальні заклади.

Чарівник дав точні інструкції щодо мішечка з каменем та запечатаного конверта. Лише він поки що знав, які випробування й досягнення чекають на юнака попереду.

Адже історія Верітаса Морвена — майбутнього Верітаса Безстороннього — тільки починалася.